Річниця Майдану - спогади та сподівання

В Україні сьогодні відзначають день Гідності. Рік тому в центр Києва вийшли кількадесят людей, які виступали проти відмови тодішнього президента Януковича підписати документ про Асоціацію з ЄС. Тоді мітингувальники ще не знали, що за кілька діб у столиці вже будуть сотні тисяч українців. А їхню акцію назвуть Євромайданом. Сьогодні в Києві чимало заходів, тож громадський порядок стережуть понад три тисячі правоохоронців.

Вечір 21 листопада 2013. В центрі Києва збираються журналісти, політики та студенти. Усі з прапорами ЄС й України. Виходять на мирний протест, щоб показати - вони хочуть до Європи. Вже за кілька діб під стелою Незалежності з'являються перші намети - студентські. Молодь вечорами гріється біля багать і співає пісень. Та вночі проти 30 листопада її жорстоко розганяють. Вже наступного дня у центр столиці вийшли тисячі людей. Їх обурило побиття студентів.

А далі була кривава Банкова. 1 грудня мітингувальники пішли під Адміністрацію Президента, спочатку у правоохоронців летіло каміння, а потім вони лупцювали всіх без розбору. Дісталось і журналістам, і пенсіонерам, і тим, хто просто прийшов подивитися. Потім - численні протистояння з міліцією.

Та найстрашніше було попереду - 20 лютого. Розстріл людей на Інститутській став кульмінацією протестів. Тоді від вогнепальних поранень померли 49 протестувальників і четверо правоохоронців. Розслідування цих справ триває. Як починався Майдан і за що він боровся - сьогодні згадували в Києві. Вдень на Михайлівській площі зібралися сотні самооборони. Вони ходою рушили через центр міста.

Ірина Винокурова, кореспондентка:

- Ближче до вечора всі, хто брали участь в урочистій ході, зібралися на Майдані Незалежності, сьогодні тут так само людно, як і рік тому, коли все тільки починалося.

Вулиця Інститутська знову у квітах і лампадках. Кияни згадують ті страшні дні і досі не можуть повірити, що людей вбивали просто посеред міста. Найтяжче родичам загиблих, бо вбивць донині не знайшли й не покарали. Про те, що діти пішли на Майдан - не шкодують. Хочуть лише, щоб їхні смерті не були марними.

Ігор Гурик, батько загиблого на Інститутській:

- Син рвався не раз, я йому говорю: не роби цього, бо воно навряд чи шось змінить. Він каже: ти ж там був, ти йшов, ти ж вірив? Так, я вірив. Він каже: повір, ще можна шось змінити.

Володимир Голоднюк, батько загиблого на Інститутській:

- Я не міг його зупинити, він вже в мене був дорослий мужчина, він приймав рішення самостійно, я, звичайно, шкодую, я шкодую, повірте, що я би віддав своє життя, щоб моя дитина була жива. Ми не припиняємо своєї боротьби до тих пір, пока наша країна не стане євродержавою, про яку мріяли наші родичі.