Чорнобиль та чорнобиляни - 30 років по тому
Катастрофа, якої ще не знав світ! Аварія на Чорнобильській АЕС - 30 років по тому. Хроніка, факти та невідомі історії очевидців. Повернення у Прип'ять та зізнання телефонисток, які в перші години після аварії стали свідками найстрашніших переговорів.
- Привет. Какими судьбами?
- Решила проведать.
- Молодец… Чаек попьем?
- Попьем.
Дві найліпші подруги - Валя та Женя. Нерозлучні більше 30 років. Вони - сусідки. Раніше разом працювали в Чорнобилі - телефоністками.
- У меня был позывной ПЯТАЯ.
- А у меня ШЕСТОЙ. В день аварии я работала с 17 до 24… В 20.20 уже начали звонить все города, все правительство: что у вас случилось?
Прості телефоністки намагалися підслухати важливі розмови, коли з'єднували на міжмісто чорнобильських керівників із Києвом чи Москвою.
Валентина, телефоністка:
- Указание было молчать. Никому ничего не говорить. На всех сменах сидел, особенно ночью, когда я работала, сидел сотрудник КГБ.
Вони хотіли бодай якусь інформацію - що тієї ночі сталося на АЕС.
Євгенія:
- Паника была. Радио не говорило, не объявляло. Слухами прошла молва, что случилась авария.
Телефоністки були першими, хто таки дізнався про страшну трагедію.
Валентина:
- Метео сообщало в Москву, и мы знали, что радиация превышает в 950 раз. Он ее еще спросил: может, вы неправильно замеры сделали - она сказала: нет, все правильно сделала.
Потім з'єднували різних керівників, які довго вирішували - евакуювати людей чи ні. Жителів Прип'яті вивезли через добу після вибуху. А чорнобильців... за тиждень!
Геннадій Стамбула, кореспондент:
- Це - центр Прип'яті. 30 років тому тут зупинився час. Місто назавжди залишилося в Радянському Союзі. До Чорнобильської АЕС десь два кілометри. Нині рівень радіації перевищує норму майже в чотири рази.
- Это и есть дом, в котором я жил. На 4 этаже.
Валерій Миколайович знає тут кожен куток. Хоча й минуло вже 30 років. Але все таке ж - рідне. Його 85-та квартира.
- Здесь была зала, это кухня была. Это лапочки-дочки книга…
Валяється чорно-білий телевізор. Стоїть електрична плита. Навіть збереглася модна на той час імпортна стінка. Зараз, жартує Валерій Миколайович, тут навіть жити можна. Бо 20 мікрорентген - цілком безпечні для здоров'я.
- Тянет сюда, все-таки жизнь прошла молодая, дети поднимались здесь…
Миколайович так і залишився тут, у Чорнобилі. Працював водієм. Зараз на пенсії. Пасіка є. Човен. Дружина з дочкою живе під Києвом. Часто сюди приїжджає син. Господар каже: вже ніколи не проміняє свою хату на висотку у столиці.
- Это маленькая родина. Потому что здесь я родился, родители здесь жили.
- Живем - 30 год тут живем. Все в городі садимо, все їмо. Чорнобиляне такой нації, что не боятся радіації.
Микола тут наймолодший житель. Йому трохи більше сорока. За місцевими мірками він - багатій. Є корови, кози і великий будинок.
- Виходь, виходь, Лисонька … на… Сюда нельзя, бежи на поле.
Він показує своє господарство. Каже, на цьому полі невдовзі ще картоплю посадить. А потім веде в сусідній будинок - там справжнісінький скарб.
- То в сарае каком-то, то в хате у когось стояла…
Микола це збирав у зоні - домашнє начиння, іграшки. Збереглися ще газета за 86-й рік, старі фото, млин. Багато всього. В окремій експозиції - скляні пляшки з-під ситро.
- 10 копеек, без вартості посуди.
- А одна пляшка кошутвала пам'ятаєте скільки?
- 20 копійок.
Це лише єдина пам'ять, яка залишилася від того Чорнобиля. Микола мріє: може, колись тут буде музей. Іноді сюди заходять туристи - подивитися, як живуть самосели.
Галина:
- Мы обижаемся, что нас называют самоселами. Самоселы - сами заселились у чужие хаты. Это самоселы. Но мы живем в своих хатах.
Галина Федорівна не покинула рідного міста після вибуху на ЧАЕС. Та й особливо ніхто її не змушував. А працювала вона тоді завідувачкою в дитсадку.
- Утром нас вызвали в горком партии и сказали, чтобы мы ни в коем случае не уезжали, потому что будете дезертирами.
Так і залишилася. Сьогодні тут живуть 240 людей. Галина Федорівна знає кожного. В Чорнобилі вона головна активістка - щось на кшталт мера. Воює за відродження міста.
- Хозяйка!
Господиня тут - Поліна Захарівна. Енергійна бабуся. Так одразу й не скажеш, що їй 90. Вона найстарша в Чорнобилі.
- Встаю рано. Поработаю в огороде. Зайду позавтракаю. Опять в огород.
Поліна Захарівна за день до аварії на станції поїхала до Києва доглянути за онуком. А коли повернулася - Чорнобиль спорожнів. На околиці стояли військові - нікого не пускали. Щоб потрапити в рідну хату - довелося обхитрити охоронців.
- Я обішла ліс. Мост пройшла. Ідуть машины робочіє - я подняла руку, вони взяли мене. Привезли в Чернобиль. И я прийшла в свою хату.
- І не виходили отсюда більше?
- Неа!
Тепер із Чорнобиля вона ні ногою. Ні за що не проміняє свій город на мегаполіс.
- А людей масса, сюди-туди тикаешься. Те тебе торкнуло, пхнуло. Хіба це жизнь…
Захарівна часто ходить до місцевої церкви. Там багато років править отець Миколай. Він розповідає: під час другої світової двічі намагалися підірвати.
- Люди легли на паперть этого храма и сказали: взрывайте с нами.
Після чорнобильської трагедії святиня майже 10 років стояла під замком. Отець Миколай згадує: диво було - на вулиці прилади показували до сотні мікрорентген, а в храмі - радіації взагалі не було. Зрештою, коли міліція втомилася пручатися парафіянам - церкву таки відкрили. Пограбувати святині люди не дозволили.
- Чернобыляне не дали. Все равно оно радиоктивное. Люди узнали. Стали на защиту и ничего не дали.
По великих святах тут збираються всі чорнобильці. Ставлять свічки та моляться - за відродження зони.
Колишні телефоністки з Чорнобиля - Валентина та Євгенія - за багато років уже змирилися, що ніколи не повернуться в місто своєї молодості. І вже ніколи не візьмуть телефонну трубку - як тоді в чорнобильському вузлі зв'язку. Залишилися тільки фотографії й доза радіації.
Євгенія:
- Это боль и печаль, так атом нас разбросал по всему свету. А за домом душа все равно болит. Это жутко было... Жутко… Паника... Машины кругом... Военных много было... И все как в кошмаре, как в каком-то фильме…
