Нелегка доля вимушених переселенців

Вони втекли від війни. Щоденно сотні людей їдуть якнайдалі від обстрілів. Більшість із них, коли покидали домівки, гадали, що невдовзі все скінчиться. Та не судилося. Нині переселенці міркують, як виживати в нових умовах.

Щодня до Артемівська приїжджають сотні переселенців. Переважно - мешканці Горлівки, Попасної, Донецька. Охочих розповісти свою історію втечі від війни - небагато. Та ця жінка сама зупинила нас.

Оксана, переселенка з м. Горлівки: 

- Ужас такой. Я сколько живу, 37 лет, я такого не видела издевательства над людьми. Изверги, у меня на глазах, у меня даже пуля есть эта, которую они стреляли. Детки. Одному ребенку 7 месяцев, другому - 2,5… они не посмотрели, они меня били, они Яну били, жену - глаз отакой наплывший.

До Артемівська жінка приїхала, щоб переоформити пенсію чоловіка, який після знущань нині прикутий до ліжка. Її шлях, як і решти переселенців на мирній території, розпочинається зі звернення до управління соціального захисту населення.

Інна Сподина, керівник управління праці та соціального захисту населення міськради м. Артемівськ:

- Когда мы регистрируем каждого проживающего, решается весь ряд вопросов, с которыми они приходят. Вопросы разные: у некоторых вопросы с проживанием, у некоторых вопросы с переводом… Это большинство перевод пенсий, перевод социальных выплат из городов, которые находяться в зоне АТО, на город Артемовск, и трудоустройство, и устройство детей в школы и детские сады.

Більшість переселенців знаходять тимчасовий прихисток у родичів і знайомих. Тих, хто взагалі без даху над головою, селять до гуртожитків.

- Спасибо, что приютили хоть как-то, ну, не на улице ж живем…

Іван та Оксана з сином втекли з Попасної після чергового обстрілу. Вагітна жінка ось-ось мала народити друге дитинча. Помешкання для цієї родини знайшли за лічені хвилини. Умовами вимушені переселенці задоволені.

Іван, переселенець:

- Первую ночь, можно сказать, в машине переночували. Спасибо, девочка приютила, а жена в роддоме была. А я с 5-летним ребенком в машине. Потом пошли, посоветовали, зарегистрировались как переселенцы, и нас направили сюда. Здесь приютили, персонал хороший, отзывчивый.

А це ще одна сім'я. Вони втекли з Первомайська Луганської області. Четверо жынок мешкають у невеличкій кімнаті. На умови не скаржаться. Молоді шукають роботу, стары переводять пенсійні рахунки й чекають на виплати.

- Зима идет, а мы голые…

- Мы ж то без денег. Мы выскочили…

- На работу не принимают здесь переселенцев.

- Чем аргументируют?

- Боятся. Тем, что мы с Луганской области, с г. Первомайск - значит, мы все сепаратисты тама. И здесь устроиться на работу на рынок. Сначала на 10%, потом на 5, потом на 1%. Это сдала кассу на 400 грн. овощей и 4 грн мне дают зарплату. 

- Много волокиты со всем, с карточками. Там ждешь, кому 2 недели, кому месяц, кому 2. Но по возможности, оказывают помощь. Спасибо, что мы под крышей, и помыться - это главное. И каши дают, и маслице, но деньги все равно главное. Как без денег?

Усім вимушеним мешканцям цього гуртожитку місцеві допомагають як можуть. Після місяців війни люди нарешті живуть у спокої.

- Здесь я получила от чужих людей, незнакомых, столько внимания, столько заботы, столько всего - плакать хочется. Чужие люди помогают, а свои, те, кто должен заботится о стариках, те сегодня не дают нам умереть хотя бы в мирном… в своем доме.