"Хвороби-вбивці" - детективна історія однієї хвороби

У суботу на НТН стартував новий проект - "Хвороби-вбивці". Як вдалося запустити цикл документальних фільмів на медичну тематику, ми запитали у його автора й керівника Тетяни Козирєвої.

- Про смертельні недуги тепер розповідають багато: у новинах, аналітичних проектах. Широко відзначають, скажімо, День боротьби зі СНІДом... Ваша програма інтригує, передусім, тим, що розповідає про реальну небезпеку, яка загрожує не лише представникам так званої "групи ризику", а й небідним, доглянутим і навіть заможним людям. Ви відчули, що настав час про це говорити, чи були й інші мотиви?

- Усе почалося з "Туберкульозу". Після трьох сюжетів про сухоти для програми журналістських розслідувань "Агенти впливу" з'явилося бажання створити документальний фільм - розплутати клубок, показати, як соціально устатковані люди (я, ти, наші батьки, друзі і знайомі) заражаються смертельними недугами. Де на нас чатує небезпека?! Зрештою збагнули, що треба робити цикл. Кожна серія програми "Хвороби-вбивці" - детективна історія однієї хвороби. Ми розказуємо правду, яку медики воліють приховати. Складаємо медичну мозаїку. Головна мета: попередити глядача, що за симптомами звичайної застуди може критися смертельне захворювання (туберкульоз, ВІЛ, лептоспіроз), тому не варто лікуватися самотужки. Сподіваюся, нам вдасться підштовхнути людей до щорічних профілактичних оглядів і страхової медицини.

- Як обирали теми?

- Склали ТОП причин смерті українців. Як правило, це інфекційні захворювання.

- Ви назвали програму "Хвороби-вбивці", а фактично вона про хворих-жертв. Копирсатися у чужому житті, затруєному горем, шукати причини занедужання непросто. Попри те, ваші ситуації реальні, герої відверті. Як це вдається?

- Знімати такий проект насправді дуже важко. І з кількох причин.

По-перше, проблематично знайти героїв. Лікарі не діляться контактами через Закон України "Про захист персональних даних". Більшість хворих, чиї реквізити ми знаходимо, усіма правдами й неправдами, відмовляються розповідати на камеру про свої недуги. Герої часто "зриваються", тобто припиняють спілкуватися зі знімальною групою і саме в день знімання. Нашим журналістам і редакторам тижнями доводиться вести перемови, іноді переконувати дружину-чоловіка героя-героїні, дітей, лікаря... Ми справді розповідаємо реальні історії реальних людей. У нас немає підставних персонажів. Акторів залучаємо для "реконструкцій" (наприклад, щоб проілюструвати історію людини, яка вже померла).

По-друге, заразні герої. Коли ми готували фільм про туберкульоз, оператори відмовлялися записувати інтерв'ю з хворими на відкриту форму сухот. Через це часто знімали мобільними самі журналісти без масок і респіраторів. Тут можна довго дискутувати, що важливіше: власне здоров'я чи матеріал? Мало медійників роблять об'єктивні програми про туберкульоз, бо здебільшого автори не спілкуються з хворими без "наглядачів", віч-на-віч. Коли розмовляєш із героєм як із другом чи давнім знайомим і не затуляєшся від нього респіратором, дізнаєшся нові факти. До прикладу, недужі навмисно недоліковуються, щоб отримувати пенсію з інвалідності; люди з відкритою формою вільно ходять із диспансерів на роботу (реальна історія водія маршрутного таксі); натомість уже здорових не працевлаштовують - їх бояться.

Третя причина - експерти та лікарі замовчують факти. Коли приїжджаєш у стаціонар, головний лікар починає: "ось наша гордість...", "зніміть оце...", "а це нам міжнародні організації...". Говорити про проблеми відділення чи закладу бояться! Відчуваєш - катастрофа! Коли бачиш перед собою апарат, який робить діагностику УВАГА! 3 місяці (у країнах ЄС працюють із технікою, яка те саме визначає за 3 години), і тобі кажуть: "це ноу-хау нашої лабараторії", - розумієш, що лікарі не зацікавлені в об'єктивності. Усю інформацію, навіть від людей, котрі називають себе експертами, ми намагаємося перевіряти 2-3 джерелами.

Дивіться "Хвороби-вбивці" у суботу, 30 березня, о 14:45.