Артем Позняк: «Прихильники «Речдоку» пишуть навіть із закордону»
Артем Позняк: «Прихильники «Речдоку» пишуть навіть із закордону»
На телеканалі НТН стартували нові випуски детективного проєкту «Речдок». У будні о 17:30 глядачі знову можуть поринути у світ кримінальних таємниць. Ведучий Артем Позняк продовжує розповідати про заплутані справи і найгучніші злочини минулого століття, які тривалий час залишалися засекреченими. На зйомках нових випусків «Речдоку» відомий актор і телеведучий розповів, як змінився проєкт і як змінилося його життя після початку повномасштабної війни – про нові виклики у професії, волонтерство та особисті втрати.
Новий «Речдок»
– Артеме, чого чекати глядачам НТН у нових випусках проєкту «Речдок»?
– В нових випусках «Речдоку» на глядачів чекає все те, за що вони так люблять проєкт, – гучні розслідування минулого, заплутані кримінальні справи, знайомство з роботою професійних слідчих, яким десятки років тому вдавалося розкривати злочини без спецтехніки, камер стеження і електронних баз даних. А також – нові прийоми у зйомках, нове режисерське бачення та особлива атмосфера на знімальному майданчику, яка, я впевнений, передається глядачам через екран.
– Через повномасштабну війну на два роки довелося перервати зйомки «Речдоку». Ви тоді сумували за проєктом?
– Звісно, сумував: і за проєктом, і за колегами, і за роботою. Такі щемливі емоції були, коли нарешті знову зайшов у студію, у звичне для себе середовище… тут все пронизане тою енергією багаторічної роботи, тут все на своєму місці, все дуже комфортно. Я знаю, що так само за «Речдоком» сумували і прихильники проєкту – вони чекали, постійно запитували в Інтернеті, коли будуть нові випуски. Люди навіть із закордону писали, бо багато українців через війну були змушені виїхати з України, але й там продовжують стежити за улюбленим проєктом.
Життя після 2022-го
– Як змінилося ваше життя після початку повномасштабного вторгнення?
– Як і в усіх українців, життя змінилося кардинально. На жаль, у нашій родині є втрати – за час повномасштабного вторгнення загинуло четверо чоловіків… У перші дні війни загинув брат моєї дружини, 20-річний Дмитро Цвітун. Якщо я не помиляюся, йому присвоєно звання героя. Один зять загинув на війні, другий зять – в окупації, батько помер під час війни…
– Прийміть щирі співчуття... Попри все, попри такі важкі моменти, ми мусимо триматися і мусимо жити далі… Що допомагає триматися і надихає Артема Позняка в такий непростий час?
– Наші люди, наші військові. Мене надихають різні веселі тік-токи наших військових. Мені здається, що вплив від цих відео більший, ніж від будь-яких новин чи фільмів. Бо це реалії життя. Мене надихають наші хлопці, які не опускають руки навіть у найскладніші моменти. Взагалі мене надихає оптимізм українського народу. І я не можу собі дозволити сумувати, опускати руки. Треба встигати за всіма, жити на одній хвилі зі своїми людьми – з українцями, з військовими, з волонтерами… І вірити, що перемога обов’язково настане, і все буде добре.
– Знаю, що ви долучаєтеся до різних благодійних акцій, допомагаєте військовим…
– Звісно, волонтерство і благодійність – це невід’ємна частина життя. Я не дуже люблю це афішувати, тому що ти робиш те, що маєш робити і не дуже хочеш показувати це на загал. Але іноді умови такі, що треба, наприклад, відзвітувати про волонтерський збір чи про доставку гуманітарної допомоги. І ти просто вимушений фотографувати, записувати якісь відео і так далі. Але насправді, за стільки років війни це для кожного українця має стати звичайною справою. Треба просто робити те, що ти можеш, – допомагати країні, допомагати армії, допомагати людям, які цього потребують. Сьогодні це вже наші реалії і невід'ємна частина життя будь-якого українця. Ми довгий час працюємо з дуже потужною волонтерською організацією «Захист». Це прекрасні, порядні люди, які зробили дуже багато для військових, для переселенців, для українців. У них широкий напрямок діяльності. У перші місяці війни ми з ними доставляли гуманітарну допомогу в ті райони Київщини, які найбільше постраждали від окупантів – у Макарівський район, в Ірпінь…
– Ви також з іншими акторами об’єднуєтесь, проводите благодійні заходи, щоб збирати кошти для наших військових…
– Так, купляли й автомобілі для військових, і автомобілі швидкої допомоги. А скільки було ще таких приватних випадків, коли звертається по допомогу якась родина, щоб зробити операцію комусь із рідних, щоб знайти кваліфікованого лікаря, щоб відвезти людину в інше місто, де їй зможуть надати допомогу. Ці випадки часто залишаються поза увагою загалу. Але ми повинні допомагати всім, хто цього потребує, – і нашим військовим, і іншим людям.
Культурний фронт
– Багато акторів зізнаються, що в 2022 році думали, що їм доведеться змінювати професію. Чи у вас були такі думки?
– Були. Звісно, не хотілося б змінювати те, чим займаєшся половину свого життя. Але є відповідальність за свою родину, інших людей, тому звісно, якщо, не дай Боже, життя змусить змінити професію, то це доведеться зробити. Але я сподіваюся на краще і сподіваюся, що повернеться мир, і всі зможуть працювати у мирній і щасливій Україні.
– Зараз уже зрозуміло, що, так званий, «культурний фронт» теж дуже важливий під час війни, тому що це підтримує морально-психологічний стан і людей, і військових. Окрім роботи в телепроєкті «Речдок», з чого зараз складається ваша професійна діяльність? Чи були від початку повномасштабної війни зйомки в кіно? Чи продовжуєте працювати в театрі?
– Так, були зйомки в кіно. Один із серіалів, який я можу відмітити, він на військову тематику – про перші дні війни в Бучі. Його знімав режисер, який особисто перебував там у ті дні, і, по суті, він розказав свою історію… про свою сім'ю, про своїх сусідів. І цей проєкт уже успішно пройшов в ефірі. Ще я працюю майстром сцени в Театрі драми і комедії в місті Дніпро. Також, як і до війни, я продовжую викладати студентам. Зараз у мене випускний курс – четвертий. Після початку повномасштабного вторгнення треба було згуртувати студентів, щоб вони могли продовжити навчання і здобувати освіту. Треба було зробити все, щоб ця війна не завадила їм отримати професію. Ми проводили заняття різними способами і методами: і онлайн, і навіть приймав іспит по дорозі з вантажівки, в якій перевозив гуманітарну допомогу. Було різне. І навіть у перші місяці повномасштабної війни ми зі студентами переїжджали з Києва в інший, спокійніший регіон – у місто Кам'янець-Подільський. Нас там дуже радо прийняли, прекрасно влаштували і дали можливість займатися, навіть дали сцену для прем'єр. Там ми успішно поставили дві вистави і зіграли їх на сценах місцевих театрів. Діти отримали унікальний досвід. Цей складний період загартував їх, зробив сильнішими і змусив серйозніше поставитися до акторської професії. Думаю, що глядачі скоро побачать цих талановитих молодих людей на екранах і сценах України. Ми постійно про це говоримо, що культура – це дуже важливо, це також своєрідна зброя. Мені здається, що другим за важливістю міністерством у нашій країні має бути Міністерство культури. Тому що наша самоідентифікація формується саме через нашу культуру.
Нове покоління
– Наскільки я знаю, ваші студенти називають себе «познята» або «позняки». Це так мило. У вас такі дружні стосунки з ними? Ви їм, як батько?
– Я не знаю, як вони мене сприймають, але я намагаюся бути для них колегою з перших днів їхнього навчання. Ніяким чином не подавляти їх своїм авторитетом. Важливо, щоб вони могли розкрити свою природу, свій талант. А я, звісно, роблю все, щоб вони прислухалися до мене, поважали.
– Ви так багато працюєте з молоддю. Як ви відчуваєте: як змінилася українська молодь у ці непрості часи?
– Можу навести приклад. На першому курсі студенти ставлять акторські етюди, такі собі невеликі сценки. Раніше ці сценки першокурсників були на дуже примітивні теми. А після початку повномасштабного вторгнення теми цих етюдів змінилися – стали більш серйозні, більш глибокі, більш вагомі. Я думаю, що цьому молодому акторському поколінню буде що сказати глядачу зі сцени і з екранів.
– А як зараз ваша донечка Женя? Скільки їй років і якими досягненнями вона дивує тата?
– Жені 6 років. Вона займається гімнастикою, вже два роки ходить до школи. Вона зараз за кордоном, і в тій країні діти йдуть до школи з чотирьох років. Вона вивчає мови. Вже доволі вільно говорить на мові тієї країни, в якій перебуває. Англійську мову теж потроху опановує. Наша родина планує жити в Україні. У нас ніколи не було в планах залишити країну, кудись їхати, починати все спочатку. Я думаю, що і Женя також буде жити в Україні, і вчитися тут, і працювати тут. Просто поки вона знаходиться там, де безпечніше. Я думаю, що все буде добре, і ми зможемо продовжити своє життя в Україні.
Дивіться нові випуски «Речдоку» з ведучим Артемом Позняком – у будні о 17:30 на каналі НТН.
Промо-анонс – https://youtu.be/-xWjvs1S2CA
