Нічліг під мостом, ванна біля річки: в Україні вже 200 тисяч безпритульних дітей

Картон – за простирадло, річка – за вбиральню. Вони зазнають усіх злиднів вулиці, аби не повертатися до своїх родин.

Приїхав із Черкащини заробити, а зостався ні з чим. 16-річний Олександр – чергова жертва великого міста.

Олександр, безпритульний: «Мене обікрали. В мене вкрали телефон. Так я остався без нічого».

Пристосувався швидко: нічліг під мостом, ванна біля річки. А про харч і одяг турбуватися не треба - поїсти і вбратися можна в церкві чи доброчинних організаціях. Інколи вдається заробити.

Олександр, безпритульний: «Если я заробляю – 2-3 гривні. Це увесь заробіток, а тоже щось хочеться їсти».

Свій нічліг хлопець показує не охоче. Каже, клопіт може бути. Та в ничці – як її називають безпритульники – нікого. Нікого притомного. Це на перший погляд тут багато сміття – насправді то все постільне начиння.

Олександр, безпритульний: «Картон. Там курточки, матрасы, если там находим. Накрываемся курточками. У меня с собою. Вместо подушки – вещи обычные».

Улітку легше – спати можна просто неба. Коли дощ, то всі тутешні безхатьки ховаються в недобудований бізнес-центр. Там же і нужду справляють. Помитися – до річки чалапають.

Ірина Дуванська, завідувачка притулку: «Діти пояснюють в двох словах своє життя, а в дійсності – це життя не на одну, на дві книжки».

Головне – читати й писати навчитися, а потім і до мемуарів братися. Вікторія, приміром, два роки школу прогулювала, а Андрій з 5-ти літ на вулиці. Електричками пів-України з’їздив, навіть у Росії побував.

Андрій, безпритульний: «Жизнь поменять хочется. На улице ничего уже не будет. 17 лет. Надо думать что-нибудь другое. – О чем думаешь? – В ПТУ хочется поступить – На кого? – На плиточника-штукатура».

До життя у притулку для неповнолітніх звик швидко. Парубок проходить реабілітацію. Вона триває не більше року. Часто цього замало.

Ірина Дуванська, завідувачка притулку: «Індивідуальна реабілітація повинна бути не менш ніж той термін, в якому знаходилася дитина в кризовій ситуації».

Історії тутешніх дітей схожі. Тікають не на вулицю, тікають від проблем у родині.

Безпритульні: «Мама пила. - Пила мать. - Та випивала вона».

Скільки таких, як вони, в Україні – ніхто до пуття не знає. Урядники кажуть - 15, експерти – 200 тисяч. Найчастіше це діти зі східних реґіонів. Міґрують до великих міст - Харкова, Донецька, Луганська, але найбільше – до Одеси й Києва. Утім – переконують чиновники – маленьких безпритульних останніми роками поменшало.

Микола Кулеба, керівник служби у справах дітей КМДА: «Якщо в 2007- 2006-му році біля тисячі дітей за рік доставлялися до притулку, то за 9 місяців цього року ця цифра становить близько 250-ти. Майже 70% - це діти з інших регіонів».

Це завдяки щоденним патрулюванням у місцях найбільшого скупчення безпритульних. На вокзалах, великих станціях метра. Дітей забирають і доправляють до притулків. Коли термін перебування там добігає кінця, віддають до родин чи в інтернати.

Ірина Дуванська, завідувачка притулку: «Дуже важко прослідкувати, що далі відбувається з цією дитиною, коли її забирають, наприклад батьки чи працівники інших закладів. Дуже часто діти потрапляють повторно до нас до притулку. Ситуація не вирішується».

Проблеми й не владнати, якщо держава широко не заохочуватиме створення закладів опіки сімейного типу. Чи не провадитиме ефективної терапевтичної роботи у кризових родинах. //Дмитро Ільчук, Олександр Кругликов, Олександр Мироненко, НТН