Сум'янин забезпечив окулярами мешканців інтернату для старих

Звичайні окуляри можуть стати вікном у великий світ. Телевізор, газети та книги - для стареньких мешканців спеціалізованих інтернатів майже єдина можливість не почуватися відлюдниками. Але в старих людей зір погіршується з кожним роком, а на купівлю нових окулярів грошей просто немає. Як тяжко живуть самотні пенсіонери і хто може їм допомогти?

Інтернат для людей похилого віку в Охтирці зустрічає квітами: навкруги доглянуті працівниками та їхніми підопічними клумби. Всередині - скромний, але свіжий ремонт.

- Давайте подивимося, які тут єсть кімнати, оце все зроблено своїми руками, бачите, обшили які єті, підшили потолки.

Віктор Токар - директор цього закладу. Він показує нам особливе відділення, де живуть найстарші мешканці. Більшість підопічних тут прикута до ліжка - через вік, хвороби та незгоди.

- Оце кімната номер 1, це в мене любимі дівчата, яким 100, 90 із чем-то год, тут у нас були люди, які воювали, т.е люди, які пройшли учасники войни. Учасники бойових дій.

- Я воювала, Охтирку защищала, була партизаном.

В інших корпусах живе, за тутешніми мірками, молодь пенсійного віку. Серед них є і колишні засуджені, й інтелігенція, любителі горілки й шанувальники класичної літератури. Вони тут ніби всі разом, але кожен із них в душі самотній. Зазвичай сюди потрапляють люди, що не мають близьких родичів, які могли би їх доглядати. Лідія Іванівна - старожил гуртожитку. Вона живе в інтернаті вже понад 15 років. Має окрему кімнату. Її чоловік помер, дітей немає, з рідних залишилася одна хрещениця, яка навідується рідко.

Лідія Семенова, мешканка Охтирського будинку-інтернату для людей похилого віку:

- Ти нічого вже сам не зробиш собі, їсти не звариш, уже не стоятиму біля плити. І в магазин уже не схожу, принесуть, на кухні готовлять, усе свіже, хороше, і одівають, і обувають, і покупають, і ногті позрізають, і кучері зроблять, як хочеш.

Лідія Іванівна розповідає нам про свої нехитрі розваги. З хворими ногами їй не до прогулянок. Проводити час допомагають телевізор і газети. Зараз жінка помітно радіє  можливості посидіти, поспілкуватися в теплій атмосфері - як на фото з нечисленних свят її тутешнього життя.

- Ось новий год, ось із директором, он із директором у комнаті, це в мене другий телевізор.

- Віктор Токар, директор  Охтирського будинку-інтернату для людей похилого віку:

- В нас, допустим, концерти йдуть почти кожну неділю, ну не дуже-то вони на них ходять, потому шо люди, скажімо так, немощні: мені лучше полежать, лучше посидіть.

А Юрій Вікторович, наприклад, увесь вільний час малює. Звичайними ручками - на обгортках рентгенівських плівок.

- Уже віддав…

- Он дарит нам всем…

- Це недоделки остались, короче говоря, на зиму готовлю. Зимой же ничого делать, сейчас же хоть гуляеш на вулиці.

На його малюнках завжди жінки - немов мрії художника. 

- Женщина должна воинственной буть, защищать себе і мужа.

Він ховає за жартом тугу - за коханою жінкою, що пішла з життя ще молодою. Відтоді родину пан Юрій так і не створив. Усе життя працював - колись навіть будував метро в Харкові. Через нещасний випадок втратив ногу, але вже звик долати труднощі. А от, здавалося б, дрібниця - окуляри - стали для чоловіка суттєвою проблемою.

Юрій Зубков, мешканець Охтирського будинку-інтернату для людей похилого віку:

- На них сів, короче говоря, і от поламалися, так я їх приспособив, тут проволоку вставив, і замотав ізолентой. Да, рисую в очках і читаю в очках. А так я уже не дивлюсь, не вмію, то есть ще великі прочитаю, а мелкі - вже я ні, уже не читаю.

Зір - це останній місточок, який зв'язує малорухомих людей з навколишнім світом. Але він погіршується з кожним роком. Три чверті невеликої пенсії місцеві пенсіонери віддають як платню за утримання в інтернаті. На кишенькові витрати залишаються якість три сотні гривень. Тож не дивно, що нові окуляри видаються стареньким розкошем. Забезпечувати їх усім має держава, але коштів ледь вистачає на найнеобхідніше.

Андрій Безрук, благодійник:

- Мне хочется помочь этим людям, потому что я надеюсь, у меня и родители такими будут, не дай бог, если у них там не будет возможности, то найдутся такие люди, как я,  которые приедут и так же само, подберут им и они остануться довольны, та я и сам таким буду когда-то.

Пан Андрій колись побудував успішний бізнес саме на торгівлі окулярами. Однак через постійний тиск з боку податкової та прокуратури вже кілька років тягнеться судовий розгляд, і справи довелося згорнути. Нині чоловік радий був роздати всі залишки зі складу, коли почув, що їх потребують справді нужденні люди. А для пенсіонерів навіть підбір і примірка окулярів перетворилися в холі інтернату на справжній світський захід.

Майже сотня підопічних буквально отримала нові очі. Не вдалося допомогти тільки двом пенсіонерам - надто вже тяжкі в них випадки розладів зору. Та Андрій пообіцяв виготовити й для них окуляри на замовлення. Власним прикладом чоловік хотів би нагадати всім, що навколо нас багато людей, які потребуть підтримки. І допомогти їм іноді зовсім не складно.