Дні кривавого терору: 75 роковини Корюківської трагедії

Меня все время мучил вопрос, почему богатая и роскошная Черниговщина ( до революции 1917 года даже мыли золото там...) в рейтинге областей Украины была на первом месте по депрессивности. Неужели так экономически не восстановились после войны.
Черниговщина понесла самые большие потери и разрушения во время той войны. 9 сентября 1941 года немецкие войска взяли Чернигов. Установили свои порядки. Понятно, как обошлись с местным руководством, их семьями и советскими военнопленными. А как поступили с мирными жителями, с теми, кто не брал в руки оружие? В Щорсе (сейчас это Сновск) согнали всех евреев и членов их семей на окраину города. Было много смешанных семей, евреев и украинцев. Украинцы шли добровольно в это гетто вместе со своими родными. Долгое время гетто не охранялось никем, можно было спокойно уйти, никто не задерживал. Но люди оставались на месте, никто не мог подумать, что европейцы и свои, украинцы, способны пойти на самые страшные вещи. А потом уже было поздно. Расстреляли всех местные пособники фашистов.
С сентября 1941 года мужчин и женщин начинают отправлять в Германию на трудовые работы. Всего было угнано в Германию из Черниговской области 61 тысячу человек. Вывезено в Германию 214 тыс. голов крупного рогатого скота, более 210 тыс. лошадей, 228 тыс. свиней, 290 тыс. овец, птицы без числа, зерно, продукты... Разрушили 340 больниц, 1240 школ, 19 музеев. Отдельная тема о том, как угнанных в Германию делали европейцами.
Но, что касается событий февраля-марта 1943 года. Тогда уже дали отпор, погнали немцев. Было всем ясно, что советские войска освободят Украину и пойдут дальше. Фашисты стали еще более жестко подавлять протестные настроения. Мирные жители, оставшиеся под оккупацией не сидели. Сражались с врагом даже дети. Василий Коробко пришел в партизанский отряд в 14 лет, был пулеметчиком, минером, принимал участие в боях. Коля Молчанов завел в болото большой отряд немцев, он погиб, когда ему было 13. Подпольщице Нине Сагайдак было 16, когда убили ее. В Елинских лесах организовалась своеобразная партизанская "республика". В самом Елино немцы даже не показывались, там была советская власть.
А в марте 1943 соединение Федорова выдвинулось на Волынь. В лесах Елино остался небольшой отряд. И местные жители. 13 февраля 1943 года в с. Лопатин карательный отряд сжег живьем 125 душ. Это были старики, женщины и дети. В Ведильцах уже 16 февраля сожгли живьем 230 душ. 3 мая в тех же Ведильцах провели повторную карательную акцию и сожгли живьем в конюшне оставшихся 400 душ. 16 февраля за укрытие беглых советских военнопленных из лагеря каратели растерзали и сожгли живьем 236 душ села Ярцево. В тот же день в Бобровице было растерзано, растреляно и сожжено живьем 418 душ. 28 апреля в селе Кувечичи сожгли живьем 174 души. Были сожжены живьем жители сел Малейки, Масаны, Пакуль, Свинь, Храпатое, в селе Козары Носовского района сожгли 3 тысячи 908 душ, сожгли и замучили 506 душ села Клубовка Репкинского района. Полностью уничтожили села Пески, Ракитное, Мочалище Бобровицкого района (сожжено живьем 1205 человек). В начале марта 1943 года в Вербное Воскресенье были сожжены все жители маленького хутора Илькуча и 83 человека села Загребельная Слобода, не щадили никого. Ни беременных женщин, ни стариков, ни детей. Оставшиеся в живых свидетельствуют. В селе Загребельная Слобода действительно располагались венгры. На одном конце села стояли немцы, а на другом венгры. Слободские считали, что им "повезло", если у них в хате были немцы, а не венгры. Немцы были культурные. Молоденькие девчонки и женщины ходили ночевать в хаты к односельчанам, где были немцы. Незадолго до проведения карательной акции немецкие и венгерские военные были выведены из села. Сразу же после вывода военных (немцев и венгров), местная администрация стала конфисковывать коров, лошадей, птицу, свиней у жителей. Все поняли, что готовится расправа. Так было в других селах. Кто-то успел спрятать свою живность в лесу. Какое-то время было все нормально, люди успокаивались, выходили из укрытий. А тут появлялись каратели. Фашисты говорили на русском и украинском языках. Командовали ими немцы. Одной половине жителей Загребельной Слободы удалось спастись. Когда услышали, что идут фашисты, выбегали, кто как и кто в чем, хватали с собой самое ценное. Тетка Настя ухватила крынку со сметаной. Один дед старый еле успел выскочить из туалета на огороде, портки болтаются, схватил в охапку маленькую внучку с печки, завернул к себе в рубаху сзади и бежит. Портки спадывают, он одной рукой их держит, а другой внучку в своей рубахе. Хозяйство все болтается на виду. Все бегут, смотрят друг на друга. На этого старого деда. И хохочут. Портки у него сползли совсем. Он их сбросил, а внучка сзади в рубахе, голова болтается при беге. Еще у него и конфуз случился от страха. Все это видят. А сзади каратели идут, тоже это видят. Еще в спину шутки отпускают. Иногда стрельнут для страха, мимо. Пока бежали, тетка Настя всю сметану расплескала, а крынку пустую держит крепко. Ей кричат: "Выбрось, бежать легче с пустыми руками". А она бежит с этой крынкой дальше. Каратели не постреляли никого, думали, что все утонут в болоте. А остальных жителей Слободы, 83 души, сожгли в новой хате. Крики умирающих были слышны за несколько километров в Новых Боровичах.

угорці розстрілюівли людей в украіні...і зараз вони тоже протівніки украіни..треба втставляти рахункі..

Можна подумати, що кацапські червоні партизани та їх НКВДешні кремлівські командири не знали, що знищуючи гарнізони гітлерівців в Україні та на інших окупованих територіях кривавої імперії, загарбники не будуть проводити терор проти місцевого населення! Все говорить про те, що організована двома терористами Сталіним та Гітлером війна була для знищення насамперед українців та інших непокірних народів імперії срср.

Масштаби трагедії — виняткові серед населених пунктів України, СРСР та Європи. Корюківські вбивства за кількістю жертв майже в 45 разів перевищують білоруську Хатинь, у 41 — чеське Лідіце, у 12 — французький Орадур.

Масове вбивство мирних мешканців було каральною операцією угорських підрозділів у відповідь на дії радянських партизан, очолюваних офіцером НКВС СРСР Олексієм Федоровим. Особливого трагізму цій події додає той факт, що партизанська група військ О.Федорова переважала карателів за кількістю вояків майже в 10 разів, але партизани нічого не зробили для порятунку мешканців Корюківки.

Попередні події
Під час німецької присутності ліси біля села Корюківка були центром радянського партизанського руху ( в більшості військових НКВС) у Чернігівській області. Дітей та дружину Феодосія Ступака — одного з командирів диверсійного підрозділу, голови місцевого колгоспу — було ув'язнено в корюківській в'язниці. 26 лютого 1943 року дружину Ф. Ступака було вбито.

У ніч на 27 лютого за наказом з Москви загони партизанської групи військ офіцера НКВС СРСР Олексія Федорова напали на місцевий гарнізон 399-ї польової жандармерії, що складався в основному з угорських військових та росіян. Під час цього наскоку було вбито 78 солдатів і вісім захоплено в полон. Діти командира Ф. Ступака та кілька людей були визволені з в'язниці, деякі будівлі підірвані. Сам Ф. Ступак загинув.

Наступного дня після атаки диверсантів НКВС виїзд із села був уже перекритий. Проте принаймні одній жінці з трьома дітьми вдалося втекти з Корюківки в цей день.

Масове вбивство
Вранці 1 березня 1943 року до Корюківки прибув підрозділ СС зі Сновська. Спочатку карателі намагалися зігнати всіх мешканців у центр села. Коли деякі мешканці, передбачаючи майбутнє вбивство, спробували втекти, німці почали входити в усі будинки та розстрілювати їх мешканців. Ті, хто був зігнаний у центрі, були розстріляні у великих будівлях села — ресторані та театрі. В ресторані було вбито близько 500 чоловік. П'ятьом вдалося вижити. Був виданий наказ убити всіх мешканців Корюківки, які втекли в сусідні населені пункти.

За даними судово-медичної експертизи, проведеної після війни, смерть заподіювалася шляхом розстрілу з автоматів та станкових кулеметів, ударів тупими предметами і спалювання заживо.

2 березня забиті трупами будинки (тільки в ресторані понад 500 тіл) почали підпалювати, але вбивства тривали. Карателі прочісували село, хапали людей і живцем кидали в палаючі хати. Віра Сильченко, яка сховалася в копиці сіна, бачила, як нелюди кинули у вогонь її матір, сестру й невістку. Одночасно великі групи людей убивали з кулеметів на подвір'ї церкви, на колгоспному дворі, у свинарнику. До кінця дня 2 березня Корюківка майже повністю згоріла.

У Корюківці було спалено майже все, збереглися тільки десять цегляних будинків та одна церква. Мешканців сусідніх населених пунктів залякували, щоб вони не надавали допомогу корюківцям..

Уцілілі корюківці сховалися або втекли в ліс; частина з них через кілька днів повернулися, здебільшого люди похилого віку.

9 березня карателі повернулися до Корюківки та спалили їх заживо.

В результаті каральної акції в Корюківці було знищено близько 7 тисяч мирних мешканців, спалено 1390 будівель. 5612 жертв масового вбивства залишаються невпізнаними. Корюківка була практично повністю спалена, населення, яке тут проживало, винищено.

Виконавці
За документами радянських часів масове вбивство було скоєне СС і українським підрозділом шуцманшафту. Кількість виконавців цього військового злочину становить 300—500 осіб.

Керівництво Українського інституту національної пам'яті зробило запит щодо відомостей про безпосередніх винуватців Корюківської трагедії до архіву Федеральної служби безпеки Росії. В офіційному листі ФСБ Росії зазначається, що масові розстріли мирного населення, знищення населених пунктів Чернігівщини та інші військові злочини на території області з жовтня 1942 до вересня 1943 року здійснювали військовослужбовці угорської 105-ї легкої дивізії зі складу Східної окупаційної групи військ за вказівками командувача групою генерал-лейтенанта Алдя-Папа Золтана Йогана, 1895 року народження, уродженця Будапешту. Загалом на Чернігівщині угорські частини взяли участь у знищенні до 60 тисяч мирних мешканців.

На цей час замовчується участь у цій каральній операції 399-ї польової жандармерії.

Причина замовчування — в тому, що 399-та польова жандармерія складалася переважно з росіян. У них була уніформа, яка нагадувала одяг донськіх козаків. Про це згадується, зокрема, в мемуарах М. М. Попудренка, сучасника тих подій, одного з організаторів радянського партизанського руху на території України, командира Чернігівського обласного партизанського загону.

Бездіяльність партизан
Чернігівські історики С. Павленко і С. Бутко вважають, що партизани могли врятувати бодай частину мешканців Корюківки від загибелі, однак зумисне не зробили цього.

Відповідно до офіційних даних, на початку 1943 року з'єднання першого секретаря Чернігівського обкому КП(б)У О. Федорова налічувало 12 загонів загальною чисельністю 5,5 тисяч бійців; більшість із них базувалася неподалік Корюківки, у сусідніх селах. За підрахунками істориків, кількість карателів, відряджених на «акцію відплати», становила приблизно 300—500 осіб.

«Не було команди. Ми тільки спостерігали», — зізнався по війні один із партизанів загону Федорова.

Численні накази вищого військового керівництва з Москви орієнтували партизан на скоєння диверсій і знищення живої сили ворога, проте немає жодного документа, де вказувалося б на необхідність захищати мирне населення. Нова (німецька) влада поблажливо ставилась до населення, більшість якого становили селяни. Вони пам'ятали більшовитський "красний" терор та голодомори. За відсутності джерел інформації (радіо, газети) українське селянство приязно сприймало нову владу. Москву це не влаштовувало. Треба було посварити місцеве населення з новою владою. Провокуючи гітлерівців на масові розправи, диверсанти НКВС виконували директиву Москви: «Піднімати український народ на боротьбу проти окупантів».

Жодна каральна операція гітлерівців не переривалася сталінськими загонами, бо було вигідно, щоб відбувалося якнайбільше звірств із боку німецької адміністрації. Всі знали, що німецькі окупанти за кожного вбитого солдата розстрілюють до 100 осіб, і цього наказу вони невідступно дотримувалися. А підпільники та партизани, вбивши німця, навіть не прикопували трупа. Таке часто траплялося просто в населених пунктах, після чого гітлерівці відразу розстрілювали мирних людей, село спалювали. За задумом Москви, населенню України потрібно було довести, що Голодомор 1932—1933 років, розстріли 1930-х — це так собі, а німецький режим набагато жахливіший.

Пам'ять
Символом військових злочинів нацистів на території СРСР радянська пропаганда зробила білоруську Хатинь, де загинуло 149 мешканців (за сучасними німецькими даними — 152). Знищення ж близько 7000 українців у Корюківці на Чернігівщині, з деяких ідеологічних причин, фактично приховувалося.

Радянські ідеологи підняли на щит Хатинь, щоби бодай якось замаскувати свій страшний злочин під селом Катинь на Смоленщині зі співзвучною назвою. Навесні 1940 року в СРСР стратили близько 22 тисяч польських військовополонених, кілька тисяч із них було вбито у катинських лісах. Нині ці події відомі як Катинський розстріл.

Згодом, вже Герой Радянського Союзу Федоров О. Ф., напише пафосно про ту операцію партизан із визволення дітей Ф. Ступака. Але жодного слова про трагедію з 7 тисячами смертей, ніби її й не було.

Знищення за два дні (1-2 березня 1943 р.) німецькими загарбниками та їхніми союзниками понад 6700 мирних мешканців села Корюківка на Нюрнберзькому процесі названо наймасштабнішою трагедією у Другій світовій війні. Однак ця подія — величезна рідкість у працях про війну. Згадок про це не знайти в підручниках.

А чому мовчать про таку ж трагедію 9 березня 1943 року в селі Козари Носівчького району Чкрнігівської області. тоді село було повністю спалене, майже 5000 людей було застрелено і спалено живцем.