Шахтарю, що рік назад постраждав від вибуху метану, живеться не просто

Майже рік тому вибухнув метан на одній із волинських копалень. Гірники самотужки вибралися на поверхню й відмовлялися від ушпиталення. Окрім одного. У нього обгоріла половина тіла. Чоловіка тричі оперували. Як нині живеться шахтареві - про це далі в сюжеті.

Трагедія сталася різдвяної ночі на глибині понад півкілометра. Під час виконання бетонних робіт. У вИбої шахти №10 перебували семеро гірників. Їхня зміна добігала кінця, аж раптом…

Руслан Воробей, постраждалий:

- В одному місці відв’язався дріт. І ото я взяв кусок дроту і обрубував його. Не знаю, чи там іскра пішла, бо залізо по залізу вдарило… то буквально 5 секунд спалах пройшов, нас з "полка" поскидало.

Автоматично спрацювали водяні заслони. Попри те, люди наковталися газу, дістали опіки. Найбільше постраждав Руслан. Його тіло обгоріло на 45 відсотків. Понад місяць шахтар пробув у реанімації, потім - лежав в опіковому центрі.

Василь Загребельний, заступник головного лікаря опікового центру:

- Він перший отримав стресові виразки шлунку і дванадцятипалої кишки, і кровотечу. Це величезна травма, і не тільки механічна, а й психологічна. Хворому, якому 27 років, мати вдома мале дитя, дружину, маму і отримати таку травму.

Чоловікові зробили три операції з пересадження шкіри, цілком оновили кров. Його "тримали" на крапельниці, годували через зонд.

Тетяна Воробей, дружина постраждалого:

- Постійно зразу у перші дні казав, що сильно болить спина. Ото як лежав стільки під крапельницею. Постійно боліла спина. Тяжко було вставати. Я приїжджала помагала. Я б не знаю, якби це пережила, якби щось таке сталося. Не знаю.

Загалом у бинтах Воробей пробув три місяці. Дружина, мати й донька понад усе хотіли, щоб Руслан повернувся додому. Хай навіть із другою групою трудового каліцтва, спотвореним обличчям.

Неоніла Воробей, мати постраждалого:

- Налаштовували його на те, що жити треба. Ціну життю вже знаємо. Що все попереду, ти - не один. Ми тебе підтримуємо. Зразу якось йому було… думав, нема життя, але помаленьку відтаював, відходив.

Миритися зі своєю інвалідністю Руслан не хоче. Замітає подвір'я, порає худобу. Каже, заспокоїтися не дає твердий шахтарський характер. І хай снаги поки що лише на лічені хвилини, за чоловічу роботу в господарстві можна не турбуватися.

Руслан Воробей, постраждалий:

- А що з того буде, якщо я стану, замкнуся у собі і буду сидіти. Що то дасть? А діти є - треба якось їх доглядати. Жінка, хазяйство є. Щось треба робити. Сидіти змісту нема. Сів - і так можна двинутися.

Хатня робота, масаж правиці й обов’язкова перевірка доньчиних уроків. За таким графіком Руслан Воробей живе майже рік. Зізнається, ніяк не звикне. Тому раз на тиждень обов’язково приходить до териконів колись рідної копальні, а ввечері переглядає світлини зі свого шахтарського минулого.

Олександр Стерничук, Інна Суховерхова, Волинська область, НТН.