Про віру, надію та безмежне милосердя
Він батько 407 дітей! І на всіх у нього вистачає любові та великого серця! Священик Свято-Вознесенського чоловічого монастиря в Чернівецькій області вже двадцять років по всій Україні розшукує покинутих дітей, знедолених калік, які нікому не потрібні! Владика Лонгін буквально ставить їх на ноги!
Ще 20 років тому тут не було ніякої дороги. Лише величезне поле. Поряд - українсько-румунський кордон. Але нині тут величезний комплекс Свято-Вознесенського чоловічого монастиря. Є свої сади, городи і навіть ферми.
Геннадій Стамбула, кореспондент:
- Ми знаходимося на висоті приблизно 50 метрів над землею. Це дзвіниця монастиря. Це Свято-Троїцький собор, а там знаходиться господарство монастиря.
Здавалося б - звичайний монастир. Але тут чутно дитячий сміх. В обителі живуть малюки, на яких дорослі колись махнули рукою.
- Мальчик Дима. Слепой. 10 лет. Он много интересуется: ну как объяснить ребенку, что такое небо?
Багато-багатодітний Тато - Владика Лонгін. Їх у нього аж 407! І кожного пам'ятає на ім'я.
- Тяжелее, но помню... По фамилии - не всех…
Владика згадує, як бідувала його сім'я. Виховувала сама мама. Вона рано померла - через хворобу. Тоді маленький Михайло, так звали владику в миру, залишився сиротою. Він твердо вирішив: виросте і буде допомагати нужденним.
Владика Лонгін:
- Вы знаете, как тяжело быть одиноким в этом мире. Когда у тебя нет никого кругом. Вышел ребенок на улицу, ветер кругом, никто не обнимет, никто не посоветует.
Перших сиріт владика всиновив ще на початку 90-х. Тоді в батюшки з матінкою вже було троє своїх рідних дітей. Одного разу він приїхав до дитбудинку для інвалідів. Побачив, в яких умовах вони живуть. Схопив двох малюків та відвіз їх у монастир.
- Когда папа к нам приходит, мы очень радуемся.
Своїх дітей Лонгін збирав по всій Україні. З діагнозом ДЦП, ВІЛ, глухих та сліпих. Діти, які були нікому не потрібні.
- Становится на душе тяжело - увидя их, сразу становится легко.
У кожного - своя доля. Хтось залишився сиротою при живих батьках. Або малих жебраків викуповували в циган. А когось - просто підкинули до воріт монастиря в коробці. Владика згадує, як одного разу після похорону молодої жінки забрав з її могили чотирьох хлопчиків.
- Я подхожу к ним, говорю: а почему вы не ушли домой. А мы без мамы не уйдем домой. Говорю, ваша мама на небесах, она уже не пойдет с вами домой. Был мороз, снег на улице, они были в резиновых сапогах и даже без носочков.
Владика пам'ятає, як їхня бабуся зраділа, коли почула, що малюків хочуть забрати.
- Мальчик спрятал что-то по курточку, бабушка накричала… а там подарок… бутылка одеколона, цветочек… что мама подарила ему…
Зараз ці діти дорослі - живуть окремо. А чотирирічний Іванко з'явився тут, коли йому було лише три місяці. Він народився без рук та лише з однією ніжкою. Від Вані тоді всі відмовилися, а Владика забрав його додому. Тепер він улюбленець всіх. Його слухають навіть дорослі.
- Он заходит в альтарь сам, спрашивает: а где папа? Кадит в церкви, молится…
А в цьому будинку завжди звучить музика. За синтезатором - Роман. Йому вже 27. У хлопця деформовані ноги. Він пережив кілька операцій і довго тренувався, аби побороти недугу. Роман став тутешнім кумиром зі співочою душею.
Тут заведено дарувати одне одному подарунки. Найцінніші - зроблені власноруч. Дмитро приготував тату сюрприз до Великодня.
- Ему уже 20 лет. Увлекается рисованием. Безумно любит животных.
Хлопчик від народження глухонімий. Те, про що думає, але не може сказати - малює. Одного разу владика побачив малюнок - собаку. Мрія хлопця здійснилася. Тепер вони нерозлучні. Друга звати Бім. Але Діма лише вимовляє - Бей. Собака розуміє лише його команди.
Тут всі вірять у дива. Діти знають - треба жити за заповідями. А тато щодня проситиме сили. Не для себе - для них. Хоча й сам переніс три інфаркти й кілька операцій. Адже така вона - ціна віри, надії та любові.
- Конечно, мы должны быть мужики, конечно, у меня сердце такое - увижу, кто-то плачет, мне тоже хочется плакать с ним. Но мы должны быть сильными, потому что в нас Бог.
